|
Добрий день.Мене звати Ірина, мені 39 років, я заміжня, в мене двоє дітей. З кожним днем розумію, що стомилася жити далі, не бачу інтересу в житті, нема бажання далі щось продовжувати. Єдине, що поки стримувало то мої діти, одна з яких хвора на аутизм, чесно руки опустилися в мене давно, але розумію, що мої діти нікому не потрібні крім мене, теж на можу дивитися як страждатиме моя хвора дитина, що вона ніколи не буде як всі, в неї не буде нормального життя, а це все моя вина, я дала їй життя, а вона хвора. Не можу більше так. Живу за кордоном вже 5 років, чоловік весь час працює і упркіє мене,що я вдома,а я не маю з ким лишити дитину.Я тут сама,рідних і друзів в мене нема, підтримки нема. Я зараз хочу знайти можливість відправити дітей в Україну, щоб мої батьки лишилися з ними, як мене не стане, але не хочеться на них вішати такий тягар. Знаєте, я прошу так мрію заснути і не прокинутися, я так би хотіла життя віддати, душу продати лиш би моя дитина була здоровою. Стараюся плакати тихо коли ніхто не чує і не бачить, стараюся усміхатися і вдавати, що все добре, але я більше не можу. Я нещаслива як жінка, як дружина, як мама, хоча я обожнюю своїх дітей, я нереалізована як спеціаліст бо тут мої освіти не потрібні нікому. Кожен день не приносить нічого нового, ніякого позитиву. Я не прошу жалості, не хочу, щоб думали, що пишу значить напрошуюся на те, щоб жаліли і не збираюся робити суїцид. Так я боягуз, але більше так жити не можу. Написала на цей сайт бо просто хотілося виговоритися про те, чого нікому не кажу. Дякую за можливість написати
|
Марія 59 хвилин тому: 
